Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
Полтава. Свідчення Софії Денисенко
П'ятниця, 22 лютого 2013 22:45 Історія Автор Йосип ЛОСЬ   

Книга Софії Денисенкопро те, як більшовики руйнували генофонд української нації...

Документальна повість Софії Денисенко «Тіні незабутих предків», яка окреслює всю панораму методичної руйнації осердя нашої нації — села, неодмінно викликає цілу сув’язь різноманітних почуттів і відчуттів: згусток болю в серці, співчуття до жертв цинічних, жорстоких репресій, захоплення винятковою працьовитістю українського селянина-господаря, красою побуту, окриленістю самого буття, ненависть до чужинців-більшовиків та їхніх прихвоснів — української голоти, яка у підсумку навіть не змогла скористатися по-людськи тим награбованим добром, що його нагромадили працелюби упродовж років й десятиліть, глибокий подив від того, що західний світ зігнорував найжахливіший злочин в історії людства, вдячність тим політикам і журналістам, і закордонним, і українським, у Галичині, які не мовчали, а намагалися отямити зачерствілий західний істеблішмент й спонукати бодай протестувати проти геноциду.

Кришталево правдива оповідь про життя-буття чотирьох козацьких родів — Водяників, Жилів, Симончуків, Редьок, які перетворили хутори Миргородщини, Зіньківщини, Шишаччини на квітучий сад, про їхню стражденну долю й муки, загибель постає в один ряд зі свідченнями Барки, Маняка, Конквеста, Безансона, Маґґеріджа та багатьох інших, що стали вже хрестоматійними, а також тих, хто пережив комуністичний апокаліпсис, рівно ж їхніх дітей, онуків тих, які у незбагненних стражданнях прощалися з життям.


Досьє
Денисенко Софія Никифорівна
Народилася 13 березня 1925 року на хуторі Ковердина Балка Шишацького району Полтавської області в заможній родині селян-хліборобів. Закінчила Полтавський педагогічний інститут, філологічний факультет, та Харківський інститут іноземних мов, факультет німецької мови. Доктор філологічних наук, професор, відмінник освіти України, академік Академії наук вищої школи України, лауреат нагороди Ярослава Мудрого.

Епічні герої воістину живуть серед нас. Полтавка Софія Никифорівна Денисенко найвиразніше уособлює постать нашої жінки з Великої України, насамперед своїм внутрішнім світом: материнського тепла й життєвої розважливості, родинного обов’язку й жадоби пізнання, поривчастого романтизму й глибокоаналітичного розуму, творчої обдарованості й твердості характеру, зовнішньої виплеканості й невсипущого духу життєствердження. Саме ці якості допомогли їй встояти серед лихоліть долі, видобути із глибин пам’яті свідчення рідних, інших очевидців масової заглади українства, утвердитися як науковцеві високих параметрів мислення і педагогові, громадському діячеві. І терпеливо чекати, поки над рідною землею розвидниться...

У книзі — кілька пластів, сюжетних ліній. Однак щільно переплітаються дві: змалювання потуги українського селянина-автохтона, який ще від праукраїнців-трипільців підтримував тисячоліттями моральний ритм, і розкриття механізму ницої, без­оглядно-жорстокої дії антипода цього працелюба й красеня — більшовицького зайди-мерзотника, захланного, цинічного, брудного у прямому й переносному значенні цього слова, того вселенського шахрая, який підступно нацькував суспільний маргінес на «куркулів», а потім так само винищив цю голоту, щоб позбутися свідків. Факти з життя хліборобських династій — справжній епос буття українського народу, який за Божими законами трудився, плекав землю — «всеплодющую матір», дітей — нащадків сильних, знаменитих, гарних козаків. Але настільки довірливих, доброзичливих, щедрих, що раптове нашестя знетямило їх. С. Денисенко це майстерно відтворює: «Я ж нікому не заподіяв зла, не крав, не грабував, не вбивав, я тільки трудився»; «Дід Дмитро Водяник був знаменитий козак. Високий, ставний, світлі кучері на високім чолі, рум’яне обличчя з виразними рисами та великими проникливими, веселими блакитними очима, густа пшенична борода та гучний голос виділяли його серед інших. Доброзичливий, широка натура, бувалий чоловік. Замолоду чумакував, ходив у Крим по сіль... Синів поженив, купив їм земельні степові наділи від Зінькова до Миргорода, усім порівно, по п’ятдесят десятин. Своїми синами гордився, заповідав їм укоренятися в землю, розмножувати козацький рід, радів кожному онукові...».


Чорна книга комунізму

«Саме в ім’я доктрини, яка є необхідною і невблаганною логічною базою цієї системи, було винищено десятки мільйонів невинних людей без якогось особливого звинувачення, хіба що злочином ставало те, що були вони шляхетного походження, міщанами, куркулями, УКРАЇНЦЯМИ і навіть робітниками чи... членами комуністичної партії».

Стефан Куртуа, Ніколя Верт, Жан-Луї Панне, Анджей Пачковський, Карел Бартошек, Жан-Луї Марґолен. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії. Переклад з французької. — Львів, 2008. — С. 28.

Ще два приклади. «Коли батько загубив триста рублів по дорозі з Жоржівки, на другий день якийсь чоловік приїхав верхи і запитав: «Чи ви щось не загубили?». Батько не стямився, аж заплакав. Посадив чоловіка за стіл, покликав усіх дітей: «Діти, скільки будете жити на світі, щоб жили чесно, щоб не взяли чужої й тріски. Я так живу і, ось бачите, мені Бог помагає»; «Перед Різдвом та Пасхою — Великі пости. В піст ніхто не їв скоромного. Навіть дітям не давали молока. Була у цьому якась святість, надія і повага до чогось вищого, таємничого, яке дає силу і охороняє від зла. Переступити цю міру було просто неприродно. Так мало бути. У піст варили борщ, затірку, галушки, куліш, пшоняну кашу, вареники з картоплею або капустою, пекли пироги, пампушки. Як на солодке, то пироги з калиною. Переважали борошняні страви, хліб на капустянім листі, в основному житній, овочі та сухі фрукти».

Можливо, за такими описами — виховання дітей, ведення господарства, проведення свят, організації весіль, навчання та ін. — вдасться відновити клас селянства на Великій Україні. Адже наведені у книзі факти малюють цілісну картину буття полтавців. Водночас — детально описано руйнацію цього воїстину солов’їного саду, сільського раю.

Документальна повість Софії Никифорівни Денисенко, вперше надрукована на сторінках «Українського слова» понад 20 років тому, викликала великий резонанс у всіх регіонах України. До редакції і на адресу автора надійшли десятки листів-відгуків. Ось деякі витяги з них: В. Шиян, Харків: «Твір «Тіні незабутих предків» — страшний. Нагадує мою юність і молодість, нагадує жахи 1933–1937 рр., б’є в самісіньке серце. Я читала сама, обговорювала (не раз і не два) в сім’ї, знову читала сама. Згадую ті часи і дивуюся, як все це можна було пережити». Юлія Мозок, Полтава: «Читала і весь час плакала. Бо майже все це пережила...». Марія Мецгер, Молдова: «Пишіть, нехай це буде всім загиблим пам’ятником».

 

* * *

Трагедія, що назріває

Джеймс Мейс
Джеймс Мейс

Зверніть увагу на ситуацію, що назріває в українському селі, де ще проживає чверть населення країни. Незабаром люди, які обробляють найкращі сільськогосподарські угіддя у світі і які не мають ні грошей, ні влади, отримають сумнівне право продавати цю землю тим, хто має й те, й інше. Покупці, а не продавці, захищені від будь-яких іноземних покупців, які запропонують настільки високу ціну, що продавці могли б отримати щось на кшталт відповідної компенсації за землю. Водночас у рік президентських виборів уряд оголосив, що цінам на хліб не дозволять зрости, тим самим посилюючи тиск на тих, хто не має за що жити, але має що продати, зокрема землю, на якій росте пшениця, що буде згодом продана за безцінь. Що станеться далі? Не треба бути доктором наук, щоб передбачити, що може трапитись.


ДУМКИ/ФАКТИ

«Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік.

Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками ії ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів».

Ліна КОСТЕНКО


Більш привабливі сільські дівчата дванадцяти-п’ятнадцяти років завжди зможуть знайти собі місце на ринку білих рабів у Туреччині або деінде, де їх перепродаватимуть знову й знову. Їхні брати, які не мають грошей і позбавлені переваги зростання в містах, можуть, своєю чергою, продати свої послуги охоронців або поліцаїв і стати на захист від тих, кому пощастило менше й хто змушений виживати крадіжками. Як наслідок, одна половина чоловічого населення сіл буде найнята для переслідування другої половини. У цей час їхні батьки блукатимуть у пошуках паперових коробок, газет і пляшок з-під пива, щоб обміняти їх на шматок хліба, як це зараз роблять пенсіонери в містах. Невже це соціальна справедливість?

Покійному тестю автора цих рядків вдавалось робити мільйонерів з колгоспів Галичини, де земля не настільки родюча, як на більшості території України, й робив він це без особливої освіти за плечима. Звісно, він не міг збагнути, що для більшості голів колгоспів ця посада була нерозривно пов’язана з крадіжками. І хтось завжди приходив після нього і протягом декількох місяців розтринькував гроші, які йому вдалось накопичити. Одного разу йому навіть запропонували стати Героєм Соціалістичної Праці в обмін на дві свиноматки. Він відмовився й став пенсіонером буквально наступного дня.

Селяни, які, по суті, перетворились на рабів згідно із сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу? Давати людям без грошей і влади сумнівне право продавати свою землю тим, хто має і те, й друге, без надання якомога більшої підтримки тим, хто намагається спробувати свої сили в приватному землегосподарстві незалежно від клептократів, якими є голови колишніх колгоспів і які продовжують диктувати свої правила в більшості сіл, є неправильним. Однією з відносних переваг України в цьому світі є її родюча земля. Нехай цю землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда, й ця країна нагодує багатьох у цьому світі на користь усіх, хто тут живе. Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччину або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті. Я гадаю, небагато.

День, 24.02.2004 р.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера
 
acer