|
|
|
 Пісень моїх не чують ніжні душі,
Що слухали пісні юнацьких днів;
Розвіялись бесіди наші дружні,
Їх відгомін давно вже відбринів.
Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,
Та їх хвала не радує чуттів;
А ті, що їх мов рідні, привітають, —
Розкидані десь по світах блукають.
(Й.-В. Ґете)
|
|
|
|
 Коли наші нащадки підсумовуватимуть ХХІ ст., укладаючи енциклопедії знакових імен української літератури, зерно відсіється від полови. Ми не знаємо, який літературний напрям буде панівним, які будуть читацькі смаки і вподобання, у якій формі — електронній чи паперовій, — наші правнуки пізнаватимуть смисли буття. Можливо, хтось з українських письменників отримає Нобелівську премію, а пересічний читач, не вагаючись, назве десяток імен Шевченківських лауреатів у царині літератури. Багато запитань — мало відповідей. Єдине, що можна ствердити, що допоки житиме людина як Боготвірний феномен, доти існуватиме література. Той духовний вимір, який віками олюднює людину. І серед імен на «високій полиці» української літератури обов’язково буде ім’я Олександра Жовни.
|
|
|
|
 Поет Богдан-Ігор Антонич, відчувши силу і багатство рідної землі, зумів у своїй поезії створити симфонію Всесвіту, де «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». Його вважають найкращим поетом-імажиністом, тим, хто найвлучніше оповідає образами, мислить внутрішньо, пише метафорою. Кажуть, що його талант пов’язаний з Лемківщиною — місцевістю, якій властиві риси язичницького світовідчуття, самобутнє мистецтво, безцінні звичаї і дзвінка мова.
|
|
|
|
|
 Приїхала до рідного села. Йду знайомими стежками, де бігало колись моє дитинство. Так добре тут, на цій маленькій батьківській землі. Сонце сліпить очі, всміхається сусідське вікно. На крилах вітру розноситься вулицями давно забута пісня. Знайомий, до болю знайомий голос. Іду далі. Серце огортає якесь незрозуміле відчуття. Бажання побачити ту, яка отак серед заклопотаних буднів здатна розвеселити людську душу. Ноги самі несуть мене вуличками туди, звідки лунає пісня. Голосніше, чіткіше чую її звуки, слова.
|
|
|
|
 На перший погляд думка, що людина сама себе зовсім не знає, може здатися абсурдною. Хто ж знає нас краще, аніж ми самі? І як ми можемо пізнавати світ, якщо не спроможні пізнати себе? Ці питання набувають колосального сенсу, коли відверто ставити їх собі і намагатися знайти щиру відповідь. Що таке людина і хто такий я як індивід? Які чинники формують мене, що приходить до мене іззовні, а що є моєю суттю? Відповіді на ці запитання особа шукає впродовж усього життя і саме такий пошук є справжнім життям.
|
|
|
|
 Сьогодні славнозвісний український гурт «Соколи», висловлюючись мовою шоу-бізнесу, — в неформаті. Чому?! Адже ще не так давно їм аплодували «зі Львова до Мукачева, з Мукачева до Києва...», в Україні фактично не було жодного райцентру, де б не побували ці «хлопці, як соколи». Із найвіддаленіших українських сіл лунало: «Рости, рости черемшино», «Тихий Дунай», «Десь там далеко на Волині» тощо.
|
|
