|
|
|
 Уже в першій і особливо у другій половині XIX ст. в українській спільноті зріс інтерес до проблеми розселення нашого народу. Це було пов’язано з наростанням національно-визвольного руху у поділеній між Російською та Австро-Угорською імперіями території України. Кінцевою метою руху передбачалось створення національної держави: в одних випадках самостійної, в інших — у складі демократичних федеративних держав.
|
|
|
|
 Київ–Львів: листування протягом 15 років
Унікальне листування Ігоря Ткаченка з Києва і Мар’яна Чури із селища Нижанковичі на Львівщині може слугувати прикладом того, що правдиві українські серця ніколи не припиняють свого життєдайного, оптимістичного, турботливого биття. Свого часу Микола Шлемкевич наголошував, що у добу поширеного пустомельства оригінальні думки й почини стають цілющою джерельною водою, яка збадьорює: крихта турботливості, нової, свіжої ідеї має завжди більшу ціну, ніж потоки перемелених фраз і накинутих формул, що ними скриті та явні вороги відволікають від творення своєї духовної сутності. Рівно ж сама мотивація цих листів є вельми повчальною.
|
|
|
|
 Уявна розмова з Григорієм Сковородою
Григорій Сковорода належить до персоналій, яких сміливо можемо називати архетипними для українства. Проте часто ореол постатей-символів стає на перешкоді адекватному пізнанню їхнього спадку. Г.Сковорода, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка потребують не лише ритуального пошанування, але насамперед щоденного відкриття, постійного замислення над їхніми ідеями.
|
|
|
|
|
 Розмова з українкою Лідією Годич, яка разом із сім’єю прожила понад три роки в Австралії, але повернулась на Батьківщину
Шлях до себе інколи буває досить довгим і складним. Із культури в культуру мандрує відомий сюжет про шукача скарбу, який, подолавши значні відстані у його пошуках, зазнавши численних випробувань, знаходить його біля своєї домівки. Це не означає, що тернистий шлях був марним. Навпаки, він допоміг збагнути цінність того, що ми вже маємо.
Розмова з українкою Лідією Годич укотре доводить цю давню істину.
|
|
|
|
 Українська земля дала світові багатьох видатних людей, яких сьогодні вважають своїми інші держави. Перед нами постає досить непросте запитання: як ставитися до тих, у кого не прокинулось національне чуття, хто свідомо чи під тиском обставин перейшов у табір недругів, хто просто збайдужів чи й навіть не намагався прислужитись українській справі? Треба наголосити — це цілком закономірне запитання для країни, яка часто втрачала своїх талановитих особистостей. Постать Ігоря Сікорського, який народився 120 років тому в Києві, може викликати подібні застереження. Хоча його діяльність, про багатогранність якої ми лише дізнаємось, безперечно, заслуговує на вдячну і вдумливу згадку.
|
|
|
|
Є таке поняття: брати з історії вогонь, а не попіл. Якщо говорити про знакові особистості, то оцінювати їх спадок, діяльність, результати зусиль і слів найкраще за мотивами і тим вогнем, що його вони запалили у душах українського народу. Пам’ятаймо: абсолютну рацію має тільки Господь Бог. Отже, оцінюючи мотивацію, домінанти життя емблематичних постатей нації, керуймося принципом: вони — за незалежну, самостійну, соборну Україну, за справедливе, гідне життя на рідній землі для усього громадянства, без холопа і пана — чи ні.
|
|
