40 років тому футбольна команда «Карпати» здобула Кубок СРСР

— Пане Ростиславе, що Ви відчували напередодні фінального матчу: як людина, як футболіст, як українець? Які напучування Мікльоша, Юста пам’ятаєте?

— Я вам скажу так: перед матчем з командою СКА «Ростов» все робилося для того, щоб нас заспокоїти, аби психологічно ми були врівноважені. Такий матч ходить за тобою. Постійно бачиш його перед собою, а нерви з’їдають людину. Вони нам організували виїзд у ліс, рибалку. А що говорили? Як зараз пам’ятаю: основне наше завдання — спокійно вийти і грати у футбол; не думати, що то фінальний матч, не боятися суперника.

Ми ж перший раз потрапили у Москву на центральну арену в Лужниках. Хоча на тому стадіоні бували не раз в ролі глядачів. Та й якоюсь мірою нас лякав суперник, бо в його рядах було багато сильних футболістів.

Юст моделював гру, то його функція як головного тренера. Як стояти, кого страхувати, як розвертати атаку… А в Мікльоша завданням було психологічно нас налаштувати на конкретний матч, а саме на фінальну гру.

— А особистість його впливала заспокійливо?

— Коли Карло Мікльош прийшов у команду, відразу у 1968 році нові результати почалися. Перший раз був прогрес. І вони — що тренер, що начальник команди, — на нас впливали позитивно. Ми мали від них потужний заряд енергії. Їх присутність на тому матчі вселяла в нас впевненість.

Меморіал на стадіоні «Україна» у Львові на честь славної перемоги 1969 року.

— Скільки вболівальників зі Львова приїхало на матч?

— Кілька тисяч. А потім була зустріч у львівському аеропорту — уболівальники принесли море квітів.

— Нас цікавить психологічний момент. Ви виграли. А наші вболівальники заспівали «Черемшину».

— То навіть під час матчу чутно було. Народу на стадіоні — десь до 55–60 тисяч. Наступного року ми вийшли у вищу лігу. І ці вболівальники продовжували за нами їздити. На матчах у Прибалтиці їх бачив, у Києві. Це був буквально кінець сезону. Кожен матч ставав вирішальним. Стадіони заповнені. Я тоді навіть касирку заледве не на колінах просив, щоб вона знайшла ще хоч два квиточки для моїх друзів.

— На жаль, не всі дожили до наших днів...

— Я вам зараз скажу. Турпак — раз, Габовда — два, Булгаков — три. Ще Данильчук... Чотири футболісти з тодішніх «Карпат» померло.

— У 1989 році вперше на стадіо­ні «Україна», під час матчу зі збірною Грузії вболівальники вивісили прапор України…

— Це було двадцять років тому і все ще в пам’яті. Тоді хороший матч товариський був з грузинами. Вони хотіли, щоб ми їм Лендела віддали. Казали, що в них таких нема. Я відповів: «У нас теж нема». Лендел згодом поїхав в Америку і там залишився. Рафальчук потім його форму привіз назад до Львова.

— Команда ФК «Львів» національна, порівняно з іншими…

— Це українська команда, яка була створена з усіх наших вихованців. Там і мої грають. Той же Віталік Романюк, що забив гол в останньому матчі з «Карпатами», Ігор Ільків. В інших командах також є мої вихованці. У Донецьку грає Іщенко, в «Карпатах» — Петровський.

Великою мірою львівський футбол зруйнував Дячук-Ставицький. Вісім років минуло, як вони появилися тут на чолі з Димінським із такими заявами, що ми, мовляв, заледве не чемпіонами світу будемо. Наобіцяли, наобіцяли, а в результаті — пшик. Чим вони почали займатися? Цинічно заявили: «Навіщо мені та місцева команда, я за 500 доларів привезу футболіста чи з Житомира, чи ще звідкілясь».

Подивіться на склад команди, хто там є зі Львова? Та нікого! То не львівська команда. Я їх не знаю, не ходжу на матчі, дивлюся хіба по телевізору. Мене тепер менше всього їхні здобутки хвилюють. Я їм сказав: «Моя команда закінчилася у 80-х роках».

— «Львів» не розпадеться як команда?

— Невідомо. Річ у тому, що там є кілька перспективних футболістів. На них також є попит. Тут він отримує певну суму, а якщо йому запропонують у кільканадцять разів більшу, то, може, поїде.

— А як же патріотизм?

— Скажу вам одну просту річ. Розмовляв з лікарем, який теж цікавився, чому вони підуть з команди. Я йому й пояснив: «От ви працюєте в лікарні і вам платять, умовно, 2000 гривень, а через дорогу заплатять 5 тисяч. Перейдете туди?» — «Перейду». — «От ви перейдете, а хочете, щоб футболіст лишився. Він патріот Львова, але якщо хочете, щоб він тут грав, то створіть відповідні умови. А їх же нема».

1969 рік. Два дні Кубок «гостював» у Львові.

— Ви були одним із найкращих захисників. Вас порівнювали з відомими європейськими захисниками, із знаменитим Бекенбауером.

— Мене і з Бобі Муром порівнювали.

— Кого з відомих футболістів Ви знали особисто?

— Особисто не знав, але вітався з Альбертом, Еусебіо, Джані Ріверо, коли з «Міланом» грали. Тоді познайомилися, вимпелами обмінялися.

— Окрім виступів за збірну, Ви виховували дітей. Скількох футболістів підготували?

— Не скажу, що я їх виховав, але через мене вони перейшли. Був у мене Даниловський, Кабанов. Зараз я тренер-методист ДСШ № 4 на Погулянці (олімпійський резерв). Я їхній куратор. Дітей там поза триста. У нас є всі вікові групи, починаючи від 8 років і закінчуючи старшими. Діти із задоволенням туди ходять.

Є ще окрема проблема: у нас нема стадіонів, де можна провести хоч якийсь матч. «Торпедо» знищили, «Сільмаш», «Юність», «Кінескоп» бур’яном поросли. Є ще «Сокіл», але його ФК «Львів» забрав, там нічого без дозволу не проведеш. Є «Україна», куди нас навіть на матч із командою артистів не пустили. Димінський хотів показати хто тут господар, познущатися з людей: «Захочу — дам пряника, а не захочу — ні».

— Львів втримається серед міст до Євро-2012?..

— Львів — одне з найкрасивіших міст у Європі, колись бруківкою поступався лише Парижу. А зараз те все позакатували в асфальт, порозкрадали. Я за те, щоб Євро-2012 було у Львові, але новий стадіон не треба було будувати. Є стадіон СКА, приведіть його в порядок — хай там «Карпати» грають. А на «Україні» проводяться матчі європейського чемпіонату. Це вже історичне місце. А якщо вони побудують новий стадіон, вгрохають в нього 600 мільйонів гривень — він там або пропаде, або, якщо на ньому хтось гратиме, то глядачі туди не поїдуть.

— Розкажіть коротко про свою сім’ю.

— Батьки вже повмирали. Тато був зі Стрия. Діти його брата живуть у Х’юстоні, мій брат теж туди поїхав. Брат батька працював у НАСА, його син у Нью-Йорку спеціаліст з наф­тової хімії, їздить по всьому світі. А мама на тютюновій фабриці 40 років відпрацювала. Починала ще за Польщі. Усі мої брати позакінчували університети, переважно іноземні мови. Багато з нас фізкультурники. У мене двоє дітей, вони закінчили німецьку філологію, добре знають ще й англійську мову. Донька Марта вийшла заміж в Америці, а потім переїхала до Німеччини. Закінчила Фрайбурзький університет і зараз там працює. Часто приїжджає сюди, але повертатися назовсім наразі не збирається. Син Богдан (йому вже 30 років минуло) має свою фірму. Дрібний підприємець, дає собі раду.

— Бібліотеку вдома маєте?

— Жартую, що «у вас в креденсах є кришталь, а в мене два креденси забиті книжками». Перечитую Шевченка, Франка, зарубіжну літературу. Як хочу настрій поліпшити, то читаю О’Генрі. Потім багатьом переповідаю уривки з його творів. Купую буквально всю пресу, яка є.

Ми повинні вести виховну роботу. Тарас Шевченко — наш прапор. Мій брат був в Іспанії і там українець кидає фразу: «А що мені Шевченко, хіба він мені ковбасу дав?» Так це ж дух нації! Шевченка знає цілий світ. А у декого все вимірюється ковбасою. Що з ним говорити?..