Кожна нація має або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще й таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного ареалу. Зробивши свій видатний внесок у золоту скарбницю людства, ці люди стають своєрідною візитівкою країни і народу. Наших сторінок у світовій «візитниці» достатньо, але особливий предмет гордості українців — саме космос. К. Ціолковський, Ю. Конд­ратюк, С. Корольов — у жилах цих всесвітньо визнаних першопрохідців текла українська кров. Шостою людиною в світі, яка перетнула межу неба й вирвалася в космос, був наш земляк, простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. На жаль, 29 вересня Павла Романовича не стало...

«Мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо перефразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча, взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут», — згадував Павло Романович. Чудовий оповідач, дотепник і надзвичайно приязна людина — таким він запам’ятався усім, хто знав його за життя.

Павло Попович: штрихи до біографії

Народився 5 жовтня 1930 року в м. Узин Білоцерківського району Київської області. У 1951 році закінчив Магнітогорський індустріальний технікум та Магнітогорський аероклуб. Від 1951 р. — на службі в армії. Протягом 1951–1952 рр. навчався в Сталінградському військовому авіаційному училищі та в 52-му військовому авіаційному училищі у Возжаєвці. 1954 року закінчив Вищу офіцерську авіаційно-інструкторську школу ВПС у м. Грозному. У 1968 році закінчив інженерний факультет Військово-повітряної академії ім. Жуковського. До складу радянських космонавтів був зарахований 1960 року. Здійснив два космічні польоти: як пілот на космічному кораблі «Восток-4» за програмою першого групового польоту (12–15 серпня 1962 р.) і як командир космічного корабля «Союз-14» і військової орбітальної станції «Салют-3» (3–19 липня 1974 р.). Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання (1984–1988). Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР, генерал-майор авіації, заслужений майстер спорту СРСР, почесний громадянин міст Біла Церква, Запоріжжя, Полтава, Узин (Україна); Гур’єв, Калуга, Ковров, Ленінськ, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ (Росія); Торговище (Болгарія). Після розпаду СРСР Павло Попович залишився в Москві, займався громадською діяльністю. Був президентом Українського союзу космонавтів, президентом Асоціації музеїв космонавтики Росії та почесним головою Товариства української культури «Славутич» у Москві. До вересня 2009-го Попович працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.

Коли в травні 1959 року в СРСР почали формувати перший загін космонавтів, із майже 3500 льотчиків дібрали 347 молодих офіцерів у званні від лейтенанта до капітана. Всі комісії пройшли лише 20 кандидатів. Загін поділили на дві частини: ударну шістку, яка продемонструвала найвищі результати і другу групу з 14 льотчиків. У шістку ввійшли Юрій Гагарін, Герман Титов, Григорій Нелюбов, Валерій Биковський, Андріан Ніколаєв і Павло Попович. «Ми познайомилися в авіаційному госпіталі, куди я приїхав на медичну комісію, — розповідав Павло Романович. — У нашій палаті зібралися майже всі з першої шістки. Літали переважно на реактивних винищувачах. Але на надзвукових довелося тільки мені. Це трохи тішило, але я мовчав, аби не видаватися якимсь хвальком».

Конкуренція за право полетіти першим була дуже жорсткою. Причому вирішальну роль відігравали зовсім не успіхи у навчанні, а так звані «політичні міркування», прихильність начальства, зовнішня привабливість і навіть національність. Четверо в «чудовій шістці» були росіянами, Ніколаєв — чуваш, Попович — українець.

Павло Попович згадував: «Прямодушний Ніколаєв заявив Корольову: «Я розумію, що в космосі першим повинен бути росіянин, а коли ж чуваш?». У результаті Головний розпорядився, що першим стартує Гагарін, другим — Титов. Далі — груповий політ «Востока-3», яким командує Ніколаєв, і «Востока-4», на якому полетить Попович. «Будете в космосі демонструвати перед усім світом дружбу народів СРСР», — сказав Корольов».

Політбюро схвалило такий ідеологічно грамотний вибір. Ніколаєв стартував 11 серпня 1962 року, Попович — наступного дня. Балістики так точно розрахували траєкторію, що після виходу на орбіту «Восток-4» опинився за якихось 4–5 км позаду «Востока-3». У відповідь на позивні Ніколаєва до Поповича «Беркут», я — «Сокіл»! Ти мене чуєш?», останній, не приховуючи емоцій, вигукнув на весь космос: «Андрюшо, я тебе бачу!!! Ти — праворуч від мене, наче маленький Місяць!».

Через 12 років, у 1974-му, Павло Попович знову побував у космосі, здійснивши з Юрієм Артюхіним 16-добовий політ на орбітальній станції «Салют-3». Мало хто знає, що насправді під цивільний «Салют» було замасковано військову орбітальну станцію «Алмаз», яка збирала інформацію про військові об’єкти на території США.

«Ви віруюча людина?» — запитали Поповича під час одного з інтерв’ю. «Так, я й охрещений, — відповів космонавт. — Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. (...) Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світотворення, треті — небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша».

У цій нерозривній гармонії величного духу і раціонального розуму Павло Попович прожив до останніх днів. Постійно мешкаючи у Москві, він, немов передчуваючи, незадовго до смерті приїхав на лікування до Криму. Тут, у Гурзуфі, за тиждень до свого 79-річчя перший «космічний українець» і відійшов в інші світи.