Архієпископ Львівський Кир Ігор Возняк про себе, місію християнина в сучасному світі, візію України

Найперше, що вражає у тривалій розмові з Архієпископом Львівським Преосвященним Ігорем (Возняком), — його безпосередність, щирість. Владика висловився так: «Коли розмова йде від серця, то діє Дух Святий, а там, де Дух — там завжди легко і там відпочинок. Скажу по правді, якби не обмеження у часі, я б не переривав у жодному разі наших розмов».

— Преосвященний Владико Ігоре, як змінились Ваші стосунки з Богом від часу, коли Ви були простим сільським хлопчиком з Липиць, ченцем-редемптористом, священиком... і тепер, коли Ви Архієпископ Львівський, який возсідає на Святоюрській горі, що є своєрідною Голгофою нашої Церкви?

— Апостол Павло казав, що коли був дитиною, то думав по-дитячому, говорив по-дитячому, а коли став дорослим, то ця дитячість відійшла (1 Кр. 13. 11). Я вважаю, що це з кожною людиною так діється, тому що кожна людина зростає, і у віруючої людини, яка йде з Богом, цей зв’язок також зростає, він змінюється якось якісно. Людина наповнюється від Бога різними дарами і ті дари слід розвивати.

...Я ніколи не думав про те, що буду тут, на Святоюрській горі. Знаємо, які були часи, не були вони легкі, часи коли наша Церква була укрита. Хоча внутрішнє покликання відчував навіть тоді, коли ще не знав священиків. Наш тато, коли ще учителював, виховував нас у християнському дусі. Завжди давав якусь книжку читати і при читанні таких книжок я відчував, з одного боку, страх до самітнього життя, коли читав про пустельників, а з іншого — заохоту, знак того, що Господь Бог глибоко говорив у душі. Чи змінювалось ставлення до Господа Бога? Воно хіба що скріплювалось, поглиблювалось.

І очевидно свідомий, що я на Святоюрський горі, і що про це будуть писати, аналізувати, говорити ... я завжди вважаю себе найменшим серед усіх попередників. Це, з одного боку, страшно перед відповідальністю, а з іншого... знаєте, я ніколи не мав «манії величі». Радше, на серці лежить відповідальність як провідника Львівської Архієпархії, а також — і за своє духовне зростання. Я це дуже добре розумію, що тут не можна перенести відповідальности, думаючи за Церкву, за священиків, за мирян, а забути про обов’язок праці над собою, що від цього можу бути вільним, бо я єпископ, ні. Обов’язків — щораз більше, тому прошу про поміч священиків, щоб вони були присутні там, де я не можу, така дійсність. А щодо молитви, вона завжди на першому місці. Зізнаюсь, що молитви я не опускаю ніколи і це вже виховання з дитинства. Щоранку маю Службу о 7:30. Служу в Соборі св. Юра, молюсь з нашими священиками, з вірними, які приходять вранці, вечірні ж молитви відмовляю тут, у нашій каплиці. Так що мій зв’язок з Господом Богом зростає і, попри всі мої слабкості, котрих я, як людина, маю немало, вважаю, що йду до Бога.

Часто сходжу до крипти, де спочивають великі попередники, припадаю особливо перед гробівцем нашого митрополита Андрея, він тут був довгий час... прошу, щоб допомагав мені. Не раз роздумую, як він, хворий чоловік, не міг пересуватися, але зумів добре організувати провадження своєї митрополії. Це були інші часи... його довге сидіння тут на престолі... його візії, дари є дуже великими, не можу рівнятись з ним. Я виховувався в інший період історії, інші чинники впливали на становлення моєї душі, це велика відмінність виховання, у якому формувався граф Роман Шептицький. Я часто перечитую його твори, коли готую якесь слово чи так, приватно... і вірю, що Владика допомагає, коли я до нього звертаюсь по допомогу.

Церква — важлива духовна інституція, уваги якої запобігають і Президент України Віктор Ющенко,

... і прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Особливо — напередодні чергових виборів...

— Ваш батько був священиком, він мав значний вплив на формування Вашого покликання. Розкажіть про родинний уклад, атмосферу виховання.

— Наш батько був вчителем. Пам’ятаю, 1963 року вже була пізня осінь, до нас прийшов парторг із сусіднього села Горуцького, були з ним і люди з Миколаєва. Ми тоді винаймали помешкання, парторг знав, що у нас були ікони. Казали, що коли не знімемо ікон, то батька виженуть з роботи. Він важко переживав це. Ми взяли позику в банку, бо будували хату. Потрібно було повертати кредит, а зарплата вчителя для батька — єдиний зарібок. І все ж ікон він не зняв, не відрікся віри. Я тоді був у п’ятому класі, було сніжно, коли приїхали за батьком, щоб везти на педраду до с. Колодрук. Там загальним голосуванням його звільнили з роботи начебто за те, що не готується до уроків як слід. Але ж мій батько був принциповим, він щоразу писав конспекти, я аж дивувався, що все ж повторюється щороку, але він завжди на кожен день складав плани уроків.

Мій батько був з інтелігенції, вчителем, назавжди запам’ятав його слова: «Буду виконувати найостаннішу роботу, але ікон не зніму». Батько називався Михайло, уродженець с. Більче, але працював у с. Липиці. Після вчителювання пішов у колгосп, але й там йому чинили перешкоди, давали важку роботу, щоб таким чином його зламати. Вже тоді він намагався налагодити зв’язки з підпільними священиками. Були люди, які познайомили його з отцями, деякі вже тоді повернулись із в’язниць. Батько горнувся до них, а відтак вони взяли його до підпільної семінарії студіювати богослов’я. Одного разу батько взяв із собою мене до Львова, я вже був у десятому класі. Коли ми повертались, зайшли до костелу помолитись, а там проповідував отець Рафаїл Кирницький, пізніше він став єпископом римо-католицької єпархії. Під час проповіді отця Рафаїла я відчув якесь світло і голос: «Якби ти був таким проповідником, якби ти так проповідував». Це стало першим серйозним покликом до священства.

Вдома щовечора ми молились о 21-й годині, і нам це подобалось. Пригадую, одного разу я пішов до сусіда пограти в шахи і затримався. Коли повернувся, то родина вже скінчила молитви, і я відчув глибокий смуток за втраченим чимось великим. У неділю ми щоранку слухали Службу Божу по радіо. Батько давав нам обов’язок одну годину читати катехизм чи інші релігійні книжечки і ми, двоє моїх братів і сестра, це виконували.

Деколи в неділю ми йшли до старої церкви, вона була недіюча. Але батько як колишній учитель розповідав людям, вони це передавали одне одному, їх щоразу збиралося більше. Потім хтось повідомив владу і батькові заборонили це робити. Вже коли він став священиком, то їздив на села, до Львова підпільно служити. Коли він був висвячений? Я донині не знаю. Пам’ятаю тільки, одного вечора до нас прийшов священик-редемпторист отець Михайло Винницький, зібрав всіх нас та й сказав: «Отже, тепер ваш батько священик, віддавайте йому належну шану і нікому про це не говоріть, бо накличете неприємності на родину». Відтоді кожного дня батько служив вранці Літургію, на мене випадало йому прислуговувати, я був старшим серед дітей. Молодші не були до кінця відправи, вони швидше виходили, щоб встигнути на уроки. Після Служби Божої я біг до школи, бо мав звичку не спізнюватись. Підсумовуючи, скажу, що християнський гарт, одержаний у сім’ї, донині скристалізовує мій світогляд.

— Тепер прошу Вас висловити свою думку щодо сьогоднішнього стану християнства. Культура глобалізації, космополітизму, релятивізму чи, радше, безкультур’я розмивають суттєве покликання Христової Церкви — місію спасіння. Чи не слабне Церква у своєму покликанні?

— Я гадаю, що місія Церкви не губиться, попри час. Так, люди можуть відходити, це правда. І очевидно сучасний світ, можливості мас-медіа, інтернет-мереж дають людям нагоду до вишукування різних шкідливих матеріалів. Хоча можна знайти там і корисне, тому, як казав Ісус, кожна людина зі свого серця виносить: добра — добре, а зла — зле. Пригадаймо, коли Христос говорив про споживання свого Тіла і своєї Крові, тоді відійшло багато людей. Каже Святе Писання, що дуже багато учнів спротивилося: «...хто може це слухати» (Йо. 6. 60). Але Христос не засмутився цим. Він навіть апостолів своїх запитував чи не хочуть вони відійти, залишаючи їм свободу вибору (Йо. 6. 67). Христос не відмовлявся від своїх слів, не підлаштовувався під думку інших. Церква залишається стояти на своїх позиціях. Можливо, хтось відходить, заламується, дає поганий приклад, але так було і серед апостолів.

Я переконаний, що Церква свою місію спасіння виконує так, як і при Ісусі Христі. Безперечно, є місця, де ця активність дії Церкви гасне, але десь, наприклад, в Африці, Індії, Індонезії, на Філіппінах вона розвивається. Є нові покликання, нові мученики, як це було в Іраку. З іншого боку, бачимо, що у Європі церкви пустують, здебільшого приходять люди літнього віку.

— Владико, Євангеліє проповідують всім однаково, але якісно вона не досягає чисельности, маємо якусь протилежну закономірність.

— Важко про це говорити... Людина обирає добробут. Стається як у притчі про сіяча: зерно сіється, але людина зустрічає багато перешкод у своїй душі, у світі, який оточує її; також і злий дух «допомагає» їй не приймати Слова. І людина відходить, вибирає що інше, легше. Ніби шукаючи свободу, вона приймає сумнівне, неморальне, вільне від обов’язків життя, гадає, що їй все дозволено і так стається, що, відходячи від Церкви, людина потрапляє у тенета почуттєвого світу.

Сьогодні люди не хочуть брати на себе відповідальности. Бачимо це на прикладі сімей, які не бажають відповідати одне за одного. І хоч тепер всі вони проходять обов’язкову передшлюбну катехизацію, але кількість розлучень не зменшується. Священики покидають служіння, особливо у Західній Європі. Людина сьогодні стає щораз духовно слабшою. Чому так стається? Важко однозначно відповісти. Одного разу спитали Святішого Отця Івана Павла ІІ: «Святіший Отче, стільки священиків відходить, і відповідальність лягає на Вас». Він відповів, що так, але більшою мірою відповідає сам священик, який готувався до служіння, прийняв рукоположення і потім не хоче нести відповідальности, не хоче прийняти хреста. Христос говорив: «Хто хоче йти за Мною, нехай візьме свій хрест». Не кожен готовий прийняти цей поклик... Христос же залишає свобідну волю.

(Закінчення розмови — у наступному числі журналу)