«Громадській думці часто здається скандальним уже навіть те, що християнська віра й надалі видає себе за істинну, стверджуючи, що Христос є не просто видатною постаттю, але Богом. Наскільки важливими чи небезпечними є ці настрої та тенденції для Церкви?» — запитав під час інтерв’ю Святішого Отця Венедикта XVI журналіст німецької газети «Зюддойче Цайтунґ» Петер Зевельд (див.: Рацінґер Й. Сіль землі. — Львів: Місіонер, 2007. — С. 129). Чи є ця думка «дaмокловим мечем» над теперішнім та майбутнім Церкви? Чи Христос і сьогодні є Богом? Чому Він не залишився в пам’яті людства просто як історична постать людини-просвітителя?

Думки і настрої людей матеріальні, тому — дочасні. Церква ж побудована не на людських думках, але з думки Божої, тому Вона — понад часом.

Великі мислителі людства народжували геніальні (рятівні) думки, даючи суспільству пораду для оздоровлення, для поглиблення життя. Але людство, у своїй масі, відкинуло саме бажання ці думки знати. У примітивності свого існування багато хто не потребує глибоких думок, відтак рівень суспільства — поверховий. Плаває на поверхні реальності, гойдається на хвилях дочасности й гріється на сонці задоволень — без мети, без історії, без життя... суспільство існуючих. Цьому суспільству не потрібне майбутнє, тому так звану еліту дратує життєздатність Церкви, Її есхатологічне мислення. «Ось. Живи! Бери і споживай, насолоджуйся і будь щасливим тепер... Ти — в раю! Ось він, рай, створений людиною! Для чого ще більшого!? Церква це все нищить, вона перекреслює справжність матеріального, вона запевняє перевагу духу над матерією, вона кличе у незвідану глибину, вона — руйнівник «прекрасного»! Вбити її! Розп’ясти!» — кричить забезпечене суспільство. Але...

Але є дійсність, дарована християнам, яка починається кожного дня і простягається до безконечности. Ось уже більше двох тисяч літ Христа нема між нами тілесно, але Дух Святий своєю діяльністю робить Його присутність живою. Дух Святий сьогодні береже Церкву, робить Її святою та незнищенною.

Мілітарні системи — за всієї своєї дисципліни та вишколу наповнювались демонічним, тваринним розкладом (атрофованістю). Могутній Рим, Імперія Наполеона, Німеччина Гітлера, Совітська «імперія смерти», ліберальна Америка — все сходить нанівець. Подивімось на Церкву Божу: попри всі свої помилки, послаблення і збочення окремих її членів Вона міцно і авторитетно стоїть над свідомістю людства. Це численна структура, хоча в Її ідеології нема насильства. Навпаки — невинна, безкорислива, Вона сильна відданістю Своїх дітей аж до смерти.

Не кожен герой (правдивий герой — святий) пошанований церковним визнанням, не кожен чесний священик чи єпископ одержав належне пошанування, але хіба Церква втратила на силі чи святості? Хіба призупинилась сила її впливу чи звузились її кордони? Не забуваймо: релігія посутньо не може занепадати. Хіба це не промовляє до нас, що у Церкві діє інша сила та інший принцип єднання й стимулювання, аніж у сильних установах чи імперіях. І цим чинником є жива присутність Христа через Духа Святого! Це — Бог! Бог, який опікується найзабутішим, найопущенішим. Бог, який знає потреби всіх і кожного благословляє за його відданість.

«Не має жодного перебільшення у тому, коли ми кажемо: наша мати Церква Господня. Вона вела дитину від народження і хрищення — крізь усі свята й будні аж до останнього прощального дзвону... Українська Церква протягом віків була нашою колискою духовности. Нашим національним прапором у боротьбі за право бути собою. Вона виявила муд­ру терпимість до закорінених у народі прадавніх обрядів і звичаїв. У народнопісенну, естетичну мелодію молитви і гімну. В народнє малярство вона внесла елемент витонченої духовної краси. Вона звеличила землю урочистою красою соборів та церков», — оспівує Церкву один із вірних її дітей Євген Сверстюк (див. докладніше: Сверстюк Є. Правда полинова. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — С. 31). А такі, як митрополит Іларіон, Петро Могила, Лев Кішка, Антін Ангелович, Андрей Шептицький, Мстислав Скрипник — творили цю Українську Церкву, тепер її мають тримати святці сьогодення.

Мучена й розстрілювана українська Церква й надалі творитиме історію майбутности, бо не мучителі, а мученики творять її. Господь обіцяв Церкві, що не зоставить її сиротою, і в кожному історичному періоді завжди буде просвічена Божою любов’ю особа, яка вестиме цей корабель-державу до вічних пристаней.