12 липня. Хтось святкує іменини, хтось просто святкує. Наша сім’я цього дня живе болем втрати. Вже рік, як його нема серед нас. Але і досі ніхто не вірить, що так могло бути. Не вірить ніхто. Проте...

Цей день зустрів нас теплим сонцем, по-літньому гарячим, по-святковому приємним. Люди люблять свята. Церковні дзвони; весела молодь; метушливе село.

А його нема. Вже понад рік його нема. Іноді здається, що він просто десь поїхав, що ще один рік — і повернеться. Бо життя кидало його повсюди. Життя не було привітним до нього. Були лише окремі миті, що приносили радість і заспокоєння. Ми звикли, що довго не бачимо його, не чуємо. Але...

Усвідомлення того, що більше ніколи не побачимо і не почуємо. Це болить... смерть не вибирає. Смерть не ділить на категорії і класи. Вона — це жорстокий злодій. Раптово приходить. Бере найдорожче, найрідніше і йде. Без зупинок, без вагань. Смерть не вибирає. Якщо злодій ще поверне вкрадену прикрасу, то смерть ніколи не віддасть награбоване. Але й для себе не залишить. Вона змушує нас закопувати в землю те найдорожче і найрідніше. Назавжди. Безповоротно.

Я не хочу говорити про смерть. Бо життя — це перевага, це перемога. Хоча. Важко сказати, що для нього було б кращим. Я хочу говорити про його життя.

Він був, як усі. Немовлям, дитям, школярем, солдатом, закоханим юнаком, студентом. І була в його житті Вона — та, яку він любив увесь час, до останнього дня. Однак разом бути не судилося. Крім неї, не було нікого. Ніхто не міг знайти місця в його серці. Був період, коли дні і ночі вони не розлучалися. Був період, коли він виховував її, але не свого сина. Тоді він був щасливий. Маючи заради кого жити, він був щасливий. Минулося...

Був щасливий він і тоді, коли частину його життя займав Бог. Велику, важливу частину. І той час нам усім здавався найпрекраснішим. Ми вірили, що він нарешті буде не сам. Сила Божа творить чудеса, для неї немає неможливого. Ми вірили і хотіли, щоб у нього була сім’я, улюблена дружина, дітки. Ми знали, що Бог не залишить його, якщо він не залишить Бога... Але...

Він зламався... Напевне, його втомило чекання. «Вже і зараз» рідко буває. А так хотілося. Доля нагородила його лише самотністю. Будучи серед цілого світу, він був один. Він зламався і знайшов розраду в пляшці.

Важко говорити про близьку людину такі слова. Однак і його життя, і його смерть ще стануть для інших яскравим прикладом добра і зла, любові й ненависті. Він був один із склянкою в руці. Не зупинився, не оглянувся і не кинув. А в серці жив Бог. Біля ліжка Біблія, яку він ніколи не переставав читати. І більше нічого й нікого. Ні друзів, ні сім’ї. Він навіть не мав з ким поговорити. Не наважувався. Йому здавалося, що він просто втрачений для цього світу. Однак ми його любили. Ми любили його так сильно, так щиро, як він любив нас. Ми знали, що він допоможе, коли потрібно, що він зробить все можливе. І в полі, і біля хати. Він міг, він вмів багато. Він був добрим, тому, попри все, його любили родичі, сусіди і просто знайомі.

Він ніколи не відмовляв у допомозі. Ніколи. Однак його ніколи не полишала самотність. Серед цілого світу він був один. Зі склянкою в руці.

Скільки прекрасного забирає від життя алкоголь. Скільки дорогих людей, приємних моментів, скільки пережитого, і скільки того, що ще не відбулося. Скільки здоров’я забирає алкоголь.

Оце було тим одним, чого варто позбутися. Я не знаю, я не беруся судити його, його вчинки, слабкі чи необдумані. Мені просто шкода. Жаль, що його нема. А міг би бути. Він міг би приходити до нас і допомагати, як раніше, він міг би й надалі залишатися для бабусі першим і улюбленим внуком. Ми могли б втішатися його малечею, радіти, щиро радіти за кожен прекрасний день його прекрасного життя. Все сталося не так. Все було інакше з точністю до навпаки. Коли серцем і розумом він відчував потребу зупинитися, руки самі тяглися до пляшки. Бо тоді й друзі з’являлися, з якими можна було випити. Ті друзі, яких в іншому випадку не було б. І ті друзі, які крок за кроком вели його в прірву. Спочатку до втрати самоконт­ролю, потім — до в’язниці, зреш­тою — до смерті...

Він був дуже гарний. Ми так раділи, коли він усміхався. Ми так тішилися, коли він приходив у гості. Ми всі-всі... хотіли для нього найкращого.

Останні дні він лежав хворий. Дуже хворий. Далося взнаки все: і шумні вуличні «гулянки», і в’язниця, і алкоголь. Відмовлявся від їжі. Лише іноді кудись виходив. Бабуся часто йшла до нього, коли його матері вдома не було. Сестра ходила. А я так давно бачила його. Він ввечері приходив до нас. Мене не було. А зранку я вже бачила його серед квітів. У світлому костюмі. Він був дуже гарний. Але...

Смерть не вибирає. Однак вибрала його. Чому? Чи не тому, що він втомився від цього світу, від життя і від себе самого, втомився і не мав сили боротися далі. Ми не вірили, ми відмовлялися визнавати і усвідомлювати, що його більше нема. Що є ще кілька годин, останніх годин його перебування на землі. Як ми без нього? Як?

Не так давно бабуся втішалася своїм першим внуком. А через коротких 37 років вона ховала його. Того, хто, часто залишаючи хлопців на вулиці, біг допомагати нести траву. Того, хто ще школярем йшов замість неї корови доїти. Того, хто ще недавно казав: «Бабо! Бабо! Як я вас люблю!»

12 липня 2008 року я востаннє бачила свого брата. Цього року у мій день народження його не було. Але я пам’ятала тогорічний. Я бачила, я чітко бачила, де він сидів, я чула, що він говорив. Ще тоді він був біля нас. Тепер нема. Його більше нема. А ми й досі не віримо.

У світі багато таких, як він. Таких, що від безсилля і самотності вдаються до крайнощів. А ще більше тих, що просто, не думаючи про наслідки, піднімають склянку і п’ють за «здоров’я», оте здоров’я пропиваючи.

Світ ідеальний. Він створений Богом досконало. Але людина, гріховна людська сутність, робить цей світ пов­ним зла й розбрату. Земний, тілесний Адам настільки немічна і слабка людина, що боротьба за право жити «як хочеться» закінчується небуттям. Закінчується смертю. Улюблений тост «Дай, Боже!» — сміх, знущання над Святим і Люблячим Батьком, що подарував тобі життя. Що Бог ще дасть тобі до твоєї пляшки? Що? Може, солених огірочків? Чи наступну склянку? Отже, знай, що наступна твоя склянка — щедрий подарунок сатани, якому належить тепер твоє життя, твоє здоров’я, твоя воля і безвольність.

Зупинися. Просто візьми і зупинися. Бо тебе зупинить смерть — і тоді вороття нема. Єдине, чим ти володієш — це час. Твій час, що належить тобі, відміряний для тебе і використаний тобою. Невже ти візьмеш цей час і по частинках топитимеш у пляшці? Вибір за тобою. Поки в тебе є час, ти ще можеш вибирати. Поки в тебе ще є час...