Коли наші нащадки підсумовуватимуть ХХІ ст., укладаючи енциклопедії знакових імен української літератури, зерно відсіється від полови. Ми не знаємо, який літературний напрям буде панівним, які будуть читацькі смаки і вподобання, у якій формі — електронній чи паперовій, — наші правнуки пізнаватимуть смисли буття. Можливо, хтось з українських письменників отримає Нобелівську премію, а пересічний читач, не вагаючись, назве десяток імен Шевченківських лауреатів у царині літератури. Багато запитань — мало відповідей. Єдине, що можна ствердити, що допоки житиме людина як Боготвірний феномен, доти існуватиме література. Той духовний вимір, який віками олюднює людину. І серед імен на «високій полиці» української літератури обов’язково буде ім’я Олександра Жовни.

Хтось із сучасників запитає чому? Адже його ми не бачимо на літературних вечорах, промоцією його творів не займаються літературні агенти, врешті — він не розкручений, як інші письменники. Вважаю, особисто він цього не потребує. Самодостатність як категорія не потребує порівняння. В сучасній літературній свідомості його тексти залишають випалені карби. Карби болю, карби небайдужості, карби одвічних істин. І саме тому його твори задаватимуть духовний камертон наступним поколінням.

Олександр ЖОВНА народився 15 лютого 1960 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. 1982 року закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя», «Її тіло пахло зимовими яблуками». Лауреат кількох літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Коронація слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 — за сценарій «Експеримент», 2003 — за сценарій «Вдовушка». 19 серпня 2008 року отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України.

В особі О. Жовни поєднуються письменник, режисер і сценарист, який мешкає в Новомиргороді на Кіровоградщині. Для когось він дивак, який відмовився від столичного життя на користь провінції, для когось «майстер інфернальних станів», а для когось — «Юрович приїхав» — і це весь всесвіт. Адже Жовна за фахом дефектолог, який з 1982 року працює вихователем у дитячому будинку-інтернаті для дітей з обмеженими можливостями. На запитання, що його тримає на такій непростій роботі, — відповідає: «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди з маленьким розумом, але з дуже великим серцем». Шляхетне лицарство на щодень: в слові і в чині, з «мовчазного обов’язку», за Є. Сверстюком.

Тому і тексти його читаєш серцем, а не холодним розумом, високовольтна напруга яких зачіпає кожну фібру душі. Тонкий психологізм, драматичність і міжрядкова апеляція до вічних істин. Кажу це без пафосу. Його повість «Маленьке життя» — тонко резонує з головною заповіддю любові «Люби ближнього свого, як самого себе». Події твору розгортаються півтора століття тому на загубленому серед лісів хуторі, де панував голод. Маленький хлопчина на ім’я Пилипок, залишившись сиротою, потрапляє до монастиря, де ченці навчають його іконопису. Якось до монастиря приїжджає француз з хворою донькою його ж віку. З цієї хвилини він живе тільки образом тихого смутку ніжно-голубих очей і жагою «неустанної помочі». Намалювавши образ мученика Пантелеймона- зцілителя, щоночі, мерзнучи просто неба, прикладає обличчя святого до морозяної шиби, благаючи: «Допоможи їй одужати. Ти сильний. Ти все можеш». Дівчинка одужує, але Пилипка Господь призиває до себе. Хтось скаже — це несправедливо. Хтось — не по-дитячому свідоме самозречення. Хтось — милосердя і любов. І для кожного з нас це буде часточка правди, своєї правди і свого розуміння.

До речі, цей твір Жовна як режисер екранізував. Щобільше, цей фільм започаткував масштабний соціальний проект «Велике серце маленького життя» за підтримки Української православної церкви та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, щоб привернути увагу громадськості до проблем дітей-сиріт.

Інший твір «Партитура на могильному камені», який екранізував режисер Ярослав Лупій, актуалізує ще одну Божу заповідь — «Не кради». Йдеться про композитора на ім’я Лейбович-Сарський, який в момент творчої кризи, навіть депресії, на старому монастирському кладовищі знаходить партитуру реквієму. Свого часу вона належала реґентові собору, музику якого ніхто не виконував, оскільки це порушувало церковні канони. Не один рік чернець викарбовував ноти на камені, заповівши його як могильний. І ось сучасний композитор присвоює авторство собі, а надгробок вирішує знищити. Слава. Успіх. Гординя. Всі земні блага. Але монах починає переслідувати його, допоки Лейбович не опиняється в божевільні, де накладає на себе руки. Трагічно. Але це пересторога в сучасній образній інтерпретації.

З останньої збірки оповідань та повістей «Її тіло пахло зимовими яблуками», що вийшла в серії «Українська модерна проза», не можу оминути увагою однойменної епістолярної повісті. В ній ідеться про випадкову зустріч молодих людей в купе поїзда «Київ—Львів», яка була провидінням для обох і яке вони фатально втратили, не відважившись змінити свого життя. «Адже доля була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності», — писатимуть згодом в листах одне до одного й боляче картатимуть себе за те, що прирекли одне одного на великомучення. Дівчина виходить заміж за нелюба на вмовляння батьків. «Я не люблю його. Я це знаю… А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призначення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що все минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все?» — питатиме вона себе і світ?

Сімейне життя, будні, депресія, невиліковна хвороба і листи. Листи-сповідь, листи-причастя, в яких екзистенційні переживання вкотре змушують читача зупинитися і замислитися про сенс життя, «проаналізувати свою сутність і необхідність». «Для чого була? Що залишиться на згадку? Кому стало легше від мого існування, кому допомогла, хто згадає, так, без імені?»

А суджений мучитиме себе докорами за запізніле прозріння, за нерішучість, що таки не зустрілися бодай востаннє, за брехню про сім’ю, якої ніколи не мав, за самотність назавжди в цьому світі.

А все могло бути по-іншому. Адже ми маємо завжди свободу вибору і остаточне рішення тільки за нами. Самотність і страх ми долаємо тільки в любові, з любов’ю і через любов. І хоч пам’ять нас «кличе в ті дні…», та їх «ніколи не повернеш»…