На перший погляд думка, що людина сама себе зовсім не знає, може здатися абсурдною. Хто ж знає нас краще, аніж ми самі? І як ми можемо пізнавати світ, якщо не спроможні пізнати себе? Ці питання набувають колосального сенсу, коли відверто ставити їх собі і намагатися знайти щиру відповідь. Що таке людина і хто такий я як індивід? Які чинники формують мене, що приходить до мене іззовні, а що є моєю суттю? Відповіді на ці запитання особа шукає впродовж усього життя і саме такий пошук є справжнім життям.

Данський філософ Сьорен Кіркегор, розмірковуючи над сенсом і спрямованістю людського існування, над поєднанням у ньому думки й дії, виснував: «Іти вперед — означає втратити душевний спокій, зостатися на місці — однаково що втратити себе. У найвищому сенсі рух вперед означає пізнання себе».

Коли говоримо про те, що себе потрібно бачити чи пізнавати, маємо на увазі осягати думкою і серцем, розуміти. Пізнати себе означає відкрити правдивий світ навколо, зняти з очей оману і віднайти істину. Сучасні споживацькі інтереси, економічна конкуренція, колосальна нерівність серед людей і примітивна масова культура закривають від людини її саму. В результаті твориться нова модель індивідуума, яка вже не має нічого спільного із поняттям «людина», оскільки у цій новій моделі головне місце займають достаток, успіх, популярність, впливовість, а любов, доброта, відважність і справедливість цілком відсутні. Так людина втрачає шанс віднайти в собі те істинне око, яке здатне бачити ще й невидиме. Цілі суспільства провалюються в духовну порожнечу, адже пусте око може бачити лише порожнечу. Згадаймо: «Але коли б ти мав у собі істинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину» (Г.Сковорода).

Людина — це не зовнішня оболонка; людський дух, серце і думка — ось де людська сутність, а за словами Г. Сковороди, «головна наша людина», місце нашого справжнього перебування. Намагаючись пізнати себе, поміркуймо над тим, якими ми бачимо ідеальні стосунки у світі і які взаємини між людьми ми вважаємо достойними. Людська природа є така, що ми не хочемо бачити страждання інших і не бажаємо зла своїм ближнім задля власної користі.

Памфіл Юркевич стверджував, що людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло б зустрічати істот, які радіють, гріють одна одну теплотою любові, що є зв’язані між собою приязню та взаємним співчуттям. Кожна особистість прагне спілкуватися з іншими і таким чином доповнювати себе духовно. Людина має моральний потяг до людини, для того, щоб від її слова і від її думки дістати внутрішні побуди, і для того, щоб відкрити їй свою душу, свої думки, бажання, радощі та страждання.

Ось у чому полягає сенс людяності, внутрішньої суті людини, яка виявляється у ставленні до себе, до інших і до навколишнього світу. Досвід історії людства має багато аргументів для того, щоб спробувати заперечити людяність як таку, але усі страшні метаморфози, які пережив людський дух, не знищили його світлого начала. Навіть сучасна людина, егоїстична і як ніколи самотня, не може керуватися у своїх вчинках і у ставленні до інших виключно своїм егоїзмом.

Війни, страждання наших ближніх, несправедливість, знищена природа викликають у нас жаль і біль. У душі людини за будь-яких умов є переживання, які не те що не поєднуються з егоїстичними інтересами, а навіть шкодять їм. Так особа пізнає себе у вмінні допомагати, співчувати, жертвувати собою заради добра інших. Саме це Памфіл Юркевич називає богоподібним в людині: «Людина визнає право речей, як таких, цікавиться ними (стремить до їх пізнання) незалежно від того, чи має це для неї якусь користь. Тим більше визнає людина право живих істот на життя, цікавиться їх долею, яка і викликає в серці людини співчуття, зацікавлення і любов».

Пізнавати себе означає передусім відкривати в собі людину і відтак розуміти, що таке людина. Це базовий етап нашого духовного саморозвитку, після якого — плекання власної людяності, самовиховання і світоглядне зростання. Віра в Бога допомагає людям повірити в себе як у боготвірний феномен. І всі незгоди та сутички між людьми, невідхильні в житті, не згасять в ньому почуття духовної спорідненості, правди і любові.

Нині, у час фрагментаризації особи, коли нав’язують постулат «роби, що хочеш», перед справжньою людиною виринає виклик: як подолати дочасне, розпачливе, безталанне? Постає одинокий вибір: «Ніщо або Бог». Не маємо права допустити до знецінення думки, вартостей та ідеалів. Суто наукове тлумачення світу позбавляє його сенсу. Оскільки людину створено, вона одержує справдешній сенс життя, а не дає його сама собі. Отже — берімо участь у Його немеркнучому творенні повноти буття, щастя й любові.