Поет Богдан-Ігор Антонич, відчувши силу і багатство рідної землі, зумів у своїй поезії створити симфонію Всесвіту, де «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». Його вважають найкращим поетом-імажиністом, тим, хто найвлучніше оповідає образами, мислить внутрішньо, пише метафорою. Кажуть, що його талант пов’язаний з Лемківщиною — місцевістю, якій властиві риси язичницького світовідчуття, самобутнє мистецтво, безцінні звичаї і дзвінка мова.

Лемківщина — «земля вівса і ялівцю» — стала батьківщиною для Б.-І.Антонича 5 жовтня 1909 року, коли він народився у селі Новиця Горлицького повіту. Його батько — сільський священик Василь Кіт, який змінив своє прізвище напередодні народження єдиного в родині сина. Ще малим Богдан-Ігор дуже любив слухати вірші та запам’ятовувати їх. Через хвороби початкову освіту хлопчик здобув вдома, а вихователька-«пестунка», яка знала безліч пісень, казок та легенд, прищепила інтерес до слова. Часто на основі прочитаного та завдяки багатющій уяві малий Антонич творив нові образи. Умів цікаво оповідати, але не любив хизуватися, дбав, щоб не затьмарити інших, дати змогу ще комусь відзначитися.

Меморіальна таблиця на будинку у Львові (вул. Городоцька, 50), де з 1928 до 1937 року жив письменник.

Старанний учень щоразу дивував своїми здібностями професорів польської гімназії в Саноці, які завжди ставили Антонича за взірець. Під час навчання багато читав, призбирував бібліотеку, бо ж не було для нього більшої приємності, аніж нові книжки, на які часто витрачав усі свої заощадження.

Крім світової літератури, цікавився технікою, медициною, малярством і спортом, але його внутрішній світ виколисувала музика. У сьомому класі виступав із скрипковим соло на Шевченківському концерті. Та доля подарувала йому значно могутнішу зброю — слово.

Закінчивши з відзнакою гімназію, 1928 року Богдан-Ігор став студентом Львівського університету, де вивчав славістику. Тоді університет був польським, але Антонич вступив до гуртка україністів, наполегливо вивчав українську літературну мову, яка надто відрізнялася від його рідного лемківського діалекту. Йому швидко вдалося перевершити своїх друзів-галичан, які говорили про нього: «Чи ж то справді лемко міг так ґрунтовно мовно переродитися на правдивого наддніпрянця?»

Ще у студентські роки видав першу збірку поезій «Привітання життя», яку досить прихильно сприйняла критика. Він шукає відповідь на кожне явище життя й природи. Новаторською для галицької поезії була й спортивна тематика та мандрівницькі мотиви першої збірки Б.-І. Антонича. Більшість віршів, сповнені звукописом та модерністю, стали першими кроками шукання власного вислову, окремого стилю поета, який відчував значення й вагу кожної літери у слові.

У селі Бортятин (Мостиський район Львівської області) відновлено музей-садибу родини Антоничів.

Його талант зростав на очах, як і все в природі, з якою ніколи не розлучався поет: «Росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».

«Хлопчина з сонцем на плечах» 1934 року отримав літературну нагороду Товариства письменників і журналістів за збірку «Три перстені». І хоча слава прийшла до поета у ранньому віці, та він залишався таким скромним і тихим, як і раніше.

Свій неосяжний талант поет проявив у збірках «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації». В Антонича вся природа оживає, мислить:

«Воли рогами сонце колють
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонілись трави в полю —
це захід куриться, мов рана».

Через раптову хворобу 6 липня 1937 року поет відійшов у ліпші світи. Залишилися незакінчена новела «Три мандоліни» та повість «На другому березі». Його поезія чарує нас крізь десятиліття і є одним із найкращих зразків українського письменства ХХ століття.