Уявна розмова з Григорієм Сковородою

Григорій Сковорода належить до персоналій, яких сміливо можемо називати архетипними для українства. Проте часто ореол постатей-символів стає на перешкоді адекватному пізнанню їхнього спадку. Г.Сковорода, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка потребують не лише ритуального пошанування, але насамперед щоденного відкриття, постійного замислення над їхніми ідеями.

Останніх двадцять п’ять років свого життя Г.Сковорода присвятив мандрівній філософії, «странствованіям» рі дною Слобожанщиною. Це був період створення «Саду божественних пісень», «Байок харківських», знаменитих діалогів «Наркіс», «Кільце», «Абетка світу», «Вдячний Еродій». Сьогодні цілком справедливо саме цей відтинок життя українського мудреця викликає найбільше зацікавлення — його називають втіленням абсолютної свободи, досягненням гармонії з природою, ідеалом поєднання ідей і життєвої практики.

Портрет Григорія Сковороди (невідомий художник).

Попри значну кількість досліджень, присвячених Сковороді, його постать залишається невловимою для остаточного осягнення. «Пізнаний і непізнаний Сфінкс» — саме так назвав свою книжку про Г.Сковороду видатний український письменник Валерій Шевчук. Кожне покоління має прочитувати його, відкриваючи для себе щоразу нові виміри багатогранності. Загадковість українського мудреця зумовлює його непроминальну актуальність.

— Григорію Савичу, як повинна жити і що має робити людина, щоб назвати себе щасливою?

— Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від когось утаюють, а нащо — багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських ділах, скільки їх там тисяч різних не є, буде один кінець — радість серця.

Чи не легше живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч безнастанно гризе душу? Чи не ліпше покрити тіло найзлиденнішою одежиною і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золоткані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене в найтемніший морок невдоволення...

Коли хто втрапив у рів чи прірву водяну, не повинен думати про важкоту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце. Дві хлібини, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє...

Це і є бути щасливим — пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою. Така потреба — це благодійство і послуга.

— Але ця справа — самопізнання — потребує надто багато часу й зусиль…

— На землі народжений найшвидше потрапляє в нещастя через своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що той, який не радиться, терпить найбільшу біду; міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх. Погляньте на людську юрбу і побачите, що не лише літні, але й наймолодші улещують себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещасть, і вважають, що, як очам їхнім не потрібні окуляри, так і світло й порада не потрібні їхньому серцю.

Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Художник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре навчитися ледве стане цілого людського життя.

Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту, що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає.

Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом іде й іншого тягне,— в цьому і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий... Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку цю собі привласнив.

Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?..

Могила Григорія Сковороди у селі Сковородинівка (колишня Пан-Іванівка) Золочівського району Харківської області України.

— Сьогодні люди шукають для себе праці з найбільшими прибутками, вважаючи, що лише так зможуть досягти повноти життя, стати успішними.

— Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — є довгоденність»

Ніхто не пожне твердої слави від будь-якого мистецтва, коли працюватиме без насолоди і нахтнення. Той найвірніший приятель званню своєму, коли і прибутків небагато, і злидні, огуда, гоніння не можуть пригасити його любові. Але без природи праця ніяк не може бути солодка.

Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але цим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіхою, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли це й утіха, то не для серця; утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ця справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало.

Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що обертається на повний хід, тішиться і, обходячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.

Народженого до добра неважко навчити добру,— навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — це одне і те ж. Від природи, як від матері, легесенько сама собою розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Коли все будує премудра природа, чи не єдина вона і вигоює, і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли можеш, знищуй перепони, очищаючи їй шлях; воістину все вона чисто і вдало зробить. Клубок сам собою покотиться з гори, забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай.

Це і є остаточна істина — побачити, який у кожному ділі гніздиться дух: чи благий, а чи злий. Не судити за обличчям, як облудники. Часто під недобрим лицем і під негарною маскою притаєне божественне сяєво і блаженне серце, в обличчі ж світлім, ангельському — сатана.

— У чому суть дружби?

— Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж турбуюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків. Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі. Скупий турбується про золото, страждає через золото, але іноді і тішиться золотом і, щоб тішитись, віддається турботам і радіє, втомлений турботами. Так і я люблю тривожитися душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати також і втіхи, хоч я її зазнаю уже й тепер. Бо що може бути солодшим, як коли тебе любить і прагне до тебе добра душа? Що може бути приємнішим, ніж любов друга? Я не люблю ніякого дару, якщо він не пов’язаний з любов’ю і доброзичливістю. Для мене нема нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би бракувало всього іншого. А моя турбота, і радощі, і слава, і, я сказав би, життя, при тому вічне життя,— що це таке? Дружня душа, душа, що любить мене, душа, що пам’ятає про мене — її я ціную більше, ніж піраміди, мавзолеї та інші царські пам’ятники. А що є благорозумнішим від благородної душі і що більш вічне?

— Які чесноти треба плекати у собі насамперед?

— Чесноти у повному розумінні — це віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов... Всі вони без кінця творять. Властивість віри помічати або розуміти, а що більше хто помічає, то більше плекає надії, а що більше плекає надії, то полум’яніше любить, з радістю творить добро в якнайширшому, наскільки можливо, обсязі, безмежно і безмірно.

Щастя в серці, серце — в любові, а любов — у законі вічного.

(Уривки з творів Г. Сковороди подано за перекладом із староукраїнської Валерія Шевчука)