Від минулого не сховатись. Але той факт, що його можна приховати чи щонайменше спотворити, укотре доводить низка ювілеїв визначних подій, доленосних для української історії. 300-річчя Полтавської битви, 200 років від дня народження М. Гоголя, 350 літ від перемоги військ гетьмана І. Виговського над московитами під Конотопом, 70-ті роковини укладення пакту Молотова-Ріббентропа та початку Другої світової війни. А на цьому тлі — створення Комісії з боротьби із фальсифікацією історії на шкоду інтересам Росії при президенті РФ...

Невже ми стали свідками небувалого загострення уваги до історичної проблематики, до відродження історичної пам’яті, до гідного пошанування минулого? На жаль, ні. Медійний супровід цих подій продемонстрував, що їх використано із політтехнологічною метою. Перед масовим глядачем/слухачем/читачем постала картина, сповнена протистояння, агресії, лихослів’я. У промовах речників, які взялися коментувати надзвичайно дражливі аспекти цих ювілеїв, відчувалися канонади давноминулих боїв. На Україну посипались звинувачення у реабілітації нацистських злочинців, «націоналізації» Голодомору... Характерно, що низка діячів, що й досі мають честь називати себе українськими, взялись підспівувати закордонним закидам. Усе це свідчить про те, що політика в її найганебнішому вияві втручається в історію — деякі наші сучасники беруть на себе роль суддів, оголошуючи вироки тим, хто вже не може сказати слова на власний захист.

Люди, у яких вистачає нахабства й цинізму, без зайвих сумнівів розполовинюють душу Гоголя, називають пакт Молотова-Ріббентропа фундаментом української соборності, звинувачують у розв’язанні найсмертоноснішої війни в історії людства Польщу, яка не забажала вдовольнити територіальних претензій Гітлера, називають Сталіна «ефективним управлінцем», під мудрим керівництвом якого вдалося індустріалізувати СССР.

Таке занурення у далеку й недавню історію та використовування окремих подій та імен у політтехнологіях свідчить про одне — про крах здатності уявляти, проектувати і творити власне майбутнє. Минуле, записане у підручниках і монографіях, — це готове поле для перетасовувань. Для майбутнього потрібне зусилля — від здатності мріяти й до «без надії таки сподіватись». Минуле можна використати, майбутнє треба творити. Для тих, хто звик «грати в історію», минуле насправді мертве, тому його можна безболісно препарувати. Відчуття живої взаємопов’язаності минулого й майбутнього абсолютно нехарактерне для тих, хто із легкістю роздає історичним персонажам звання «героїв» чи «зрадників».

Чорно-біле трактування минулого зумовлює таке ж бачення сучасності й майбутнього. Ділити і панувати — це єдина заповідь для тих, хто у політиці вбачає винятково боротьбу за владу. Ця боротьба засліплює, а тому на політичній шахівниці з’являються ті, хто мав би зайняти почесне місце в пантеоні. Один місцевий чиновник, наприклад, пропонує провести референдум щодо спорудження пам’ятника Іванові Мазепі в Полтаві. Виявляється, історія також повинна мати свій електорат...

Викривлення історії, відкидання історичної правди — це одна із форм забуття. На такій формулі зручно зводити утопії, що, зрештою, й робили тоталітарні режими впродовж ХХ століття. Тепер ми маємо справу із дещо іншою історією, яка примандровує до нас через ЗМІ уже з певними акцентами, переважно ідеологічними, які розфарбовують історичних персонажів у партійні кольори. Якщо Ви прихильник Виговського чи Мазепи — Ви правий, якщо Хмельницького, то є серйозні підстави підозрювати Вас у симпатії до лівих. Навіть якщо Ви за лівих Петлюру й Хвильового, Вас назвуть не інакше, як «махровим націоналістом»...

Ідеологічний поділ минулого справді свідчить про те, що у нас є проблеми з історією, адже нам не просто забороняли її писати чи переповідати. Її писали замість нас. Процес реального життєперебування та історіописання було розірвано. «Поющее и пляшущее племя» не могло себе описати, вивчити, це робили замість нього цивілізатори. Найстрашніше, що ця постколоніальна свідомість досі існує не лише серед тих, хто й далі прагне панувати; вона затруює тих, над ким панували впродовж століть і хто досі не може опанувати себе.

«Не стріляй в минуле з пістолета, бо майбутнє вистрелить у тебе із гармати». Серед багатьох публіцистів побутує думка, що в політичних дискусіях не варто використовувати історичних паралелей, бо історія — двосічний меч, завжди виникатиме чергове «але», і будь-яке спільне рішення буде приречене на провал. Але це хибний аргумент. Політики зобов’язані минулому, вони — його невідплатні боржники. Але вони не мають права використовувати минулого у боротьбі за владу, адже таким чином витворюється надзвичайно хиткий фундамент для майбутнього. Що робитимуть наступні покоління із поділеною історією? Вони продовжуватимуть її ділити, якщо у нас не вистачить мужності пробачити, а не звинувачувати, запалити свічку пам’яті, а не воювати із тінями.