Відеоблог президента Росії, як і реакція на його звернення, вкот­ре стали виявом незрілості сучасних політиків, їхньої неготовності окреслювати явища, які в політиці є надчасовими, спільними для різних епох і народів. За усім цим не важко побачити елементарну невдячність перед спадщиною політичної філософії людей, які зуміли глянути на кілька десятиліть, а то й століть наперед, запропонувати універсальні принципи міжнаціональної співпраці, переконати, що любов до ближнього можлива й на політичному рівні. Серед таких особистостей — легендарний редактор польськомовної «Культури» (Париж) — Єжи Ґедройць.

Автори місячника переконували, що в центрі політики має бути етичний ідеал. Щоб здобути свободу й утвердити її, потрібна справжня посвята багатьох людей, яких навряд чи підніме прагматизм, раціональні гасла, аргументи. Матеріальна перевага паралізує починання тільки тих, хто вірить у матеріальні засоби політики. Журнал виступав за поєднання прагматизму і романтизму в політиці (прагматики реалізують мрії романтиків), однак застерігав, що безідейні люди — цілком беззахисні перед насильством і є найкращим матеріалом для масового продукування рабів.

Єжи Ґедройць не мав жодного сумніву, що найбільшою загрозою для радянського імперіалізму є національні рухи, а для комуністичної ідеології — національна свідомість, її здатність еволюціонувати. Він заперечував можливість імпорту свободи — ідеологему, яка в реаліях нашого часу є, зазвичай, прикриттям експансіонізму. Журнал «Культура» переконував, що фатальну перевагу СРСР над Польщею можна нейтралізувати, якщо польській політиці надати морального виміру, зокрема через прищеплення полякам солідаризму з іншими народами континенту. «Виведення радянських військ не гарантує суверенітету. Потрібні незалежні Україна, Білорусь, Литва».

«Культура» ж ніколи не трактувала Росії як метафізичне зло. Єжи Ґедройць чітко відрізняв антирадянськість від русофобії, оскільки ситуа­ція російського народу реально не відрізнялася від ситуації інших народів імперії. Концептуально ці акценти розставив Юліуш Мєрошевський: «Наша доброзичливість стосовно росіян рівнозначна з поборенням совєтизму». Крім того, Є. Ґедройць часто цитував Ципріяна Норвіда: «Тільки вільні люди, тільки ті, які від колиски не тавровані словом «раб», знають про те, що при наявності кордону з Росією треба мати в ній свою «партію» (російський народ. — Т. Л.), інакше стикаються два моноліти, які не мають дотичностей між собою... Як наслідок, лишається ницість й остаточне зіткнення».

Тема Росії — одна з головних для журналу. Є. Ґедройць першим зруйнував стереотипи про те, що радянський — це те саме, що російський, український, білоруський. Трактуючи російську проблему, Редактор поводився як провідник, який знає, що з печери є вихід. Звідси і довіра до росіян, до автентичної Росії, з новими поглядами на яку він пов’язував нові перспективи Польщі. Є. Ґедройць захищав чеченців, як і росіян, які стали меншістю в державах — колишніх республіках, намагався створювати образ Росії без погорди і ненависті, але на основі солідарності та співчуття, з огляду на подібність долі. На думку авторів журналу, нещастям Росії є те, що не слухається своїх письменників. Три номери часопису «Культура» вийшли російською мовою. У вересні 1999 року Є. Ґедройць реалізував чи не останній свій успішний проект — заснував російськомовний журнал — «Новая Польша» (Варшава). Задовго до того Редактор видав «Доктора Живаго», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Раковий корпус». Згідно з останньою волею Є. Ґедройця, після його поховання на католицькому цвинтарі була відправлена панахида у православному храмі Олександра Невського в Парижі.

Середовище журналу «Культура» також виробило модель примирення між поляками та німцями. Ще 1946 року під керівництвом Єжи Ґедройця Літературний інститут надрукував «Щоденник подорожі до Австрії і Німеччини» Єжи Стемповського, де є перша післявоєнна спроба побачити щось людське в німцях. У повоєнний період спокійно вести діалог про «німецьке питання» було важко. Однак Редактор був переконаний, що є багато німців, які раціонально мислять і готові до співпраці. Водночас він переконував німців, що будь-які спроби виторгувати в поляків західні землі за Львів і Вільнюс — марні. Журнал дотримувався чіткої позиції: майбутня суверенна Польща на сході має межувати з незалежними Україною, Литвою, Білорусією, а на заході — з об’єднаною Німеччиною. Така політика журналу була прогностичною і послідовною: 1989 року журнал знову підтримав об’єднання Німеччини.

За понад п’ятдесят років свого існування журнал «Kultura» пройшов нелегкий еволюційний шлях: змінювався світ, його кон’юнктура і змінювалося обличчя видання. Однак фундаментальні ідеологеми залишалися незмінними. Одна з них полягала в тому, що політична думка повинна мати контакт із автентичними культурою та ментальністю..., які не зав­ж­ди спроможні проникати крізь товсті стіни кремлівської фортеці.