Ксенофобія. Упродовж останніх років про неї згадують у пресі щораз частіше. У більшості випадків її означують як вияв радикального націоналізму, расизму, нацизму, тваринного інстинкту тощо. Нас то переконують, що ксенофобія в українців у крові, то запевняють, що хвороба ця — ознака перехідної стадії суспільства: від тоталітарного до демократичного…

Так із поля зору випадає первинне значення і призначення ксенофобії (з грец. ξένος (xenos) — чужий і φόβος (phobos) — страх), яка є виявом екзистенційного страху перед чужим (цінностями, світоглядом та їхніми носіями). Важливою передумовою цього страху є не просто наявність чужого поряд, а передовсім його загрозливе наближення, його зухвала поведінка. З погляду біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження людини, нації, раси. Відтак незначні вияви страху є природними, бо, як казав Іван Франко, «хто з всіма добрий хоче буть, той швидко втратить добру путь». Ці слова були сказані дещо в іншому контексті, але мають універсальну проекцію на суспільні реалії сьогодні.

Такий факт. Численні вихідці з арабських країн віддавна проживають у кварталах Брюсселя. Однак після їхніх вимог проголосити згідно із засадами мультикультуралізму ще однією офіційною мовою... арабську, столиця об’єднаної Європи запротестувала…

Ще одним маніпулятивним прийомом під час розгляду зазначеної проблеми є усунення справжнього контексту ксенофобських виявів в Україні, який неодмінно міг би навести нас не на зоологічну та ідеологічну термінологію, а на поняття справедливості. Помітна спроба подати ксенофобію як самодостатній вияв хворої уяви, психіки чи, принаймні, заздрості, браку освіти та низького матеріального рівня. Реально ж ксенофобія має глибші причини. Саме тому розгляд проблеми ксенофобії потребує не звичайної констатації, реєстрації факту, а підходу, який би встановив причини виявів страху перед чужинцями у народі, що тривалий час перебував в умовах виживання на своїй землі. Прикладом коректної аргументаційної повноти є послідовність творення образу Яреми Галайди у «Гайдамаках» Тараса Шевченка. Під час різанини в Лисянці Ярема волав:

Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!
Крові море, мало моря...

З огляду на сучасні правові категорії такі слова дуже просто кваліфікувати як схвалення насилля над людьми й заклик до кривавих міжнаціональних порахунків. За такі слова газета «Washington Post» запропонувала демонтувати у Вашингтоні пам’ятник Тарасові Шевченку. Однак починати треба не з «Бенкету у Лисянці», а з «Галайди»:

Яремо! Герш-ту, хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип індикам, гусям дай,
Піди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
…О так уранці жид поганий
Над козаком коверзував.

І найголовніше:

О, Боже мій милий!
Тяжко жить на світі,
а хочеться жить...

Не можна однозначно стверджувати, що становище (контекст буття) Яреми сповна виправдовує його вчинки. Бо у таких випадках завжди є невинні жертви. Проте воно істотно прояснює дію учасників Коліївщини, які повстали не проти якогось народу чи народів, а конкретно — проти поневолювачів та визискувачів.

У своїх паризьких лекціях Адам Міцкевич констатував, що в історії слов’ян один і той самий акт повторюється. Народ довго терпить поневолення, а потім знищує гнобителів. У випадку Коліївщини образа посилювалася ще й тим, що поневолювач часто був чужинцем. Саме тому сьогодні своє право на існування не лише в ЗМІ, а й у словниках та енциклопедіях відстоює термін киріофобія (з грец. κύριος (kyrios) — господар і φόβος (phobos) — страх), суть якого полягає у ворожому ставленні гостей до господаря землі. Поступово його необхідно запроваджувати й для аналізу міжнаціональних відносин заради належного розуміння природи конфліктів й ефективного їх розв’язання. Тим паче в суспільстві, де є досить могутня та розгалужена етнічна злочинність у середовищі колишніх і недавніх іммігрантів — незалежно від того, чи у них подвійне громадянство, чи взагалі його нема.

Симптоми цієї підступної недуги чітко виявилися три роки тому під час серії публікацій карикатур пророка Магомета у кількох впливових виданнях, здавалося б, християнської Європи. Суть проблеми у тому, що під впливом інтернаціоналізації медіакапіталу більшість із них уже давно перетворилася на транснаціональні чи наднаціональні інститути, а отже, на автономні від культивованої у будь-якій національній культурі відповідальності перед унікальністю та різноманітністю. Одним із наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Відсутність поваги спричиняє аргументаційну провокативність, експериментування на самоповазі інших.

Малювати мішені на власній хаті, а то й чолі, якось не зовсім безпечно. Це властивість тимчасового мешканця, який ховається за чужим фасадом або спиною. Так створюють ідеальну позицію для стрільби по чужих символах, яку ведуть на нібито універсальних засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності, а рикошетить по національних та загальнолюдських цінностях та інтересах.

Це може позначитися й на ставленні до християнського світу загалом. Таке траплялося не раз. Саме колоніальна поведінка так званих вихідців з християнського світу спричинила підозріле ставлення до християнства навіть у такої величної постаті, як індус Махатма Ганді...

В українських реаліях проблема ксенофобії має чітко виражений медійний аспект. Тут деякі ЗМІ часто виступають третьою стороною, яка узурпує роль посередника у взаєминах між народами-сусідами: українським і російським, польським і українським. Вони свідомо провокують ксенофобію і спроможні розширювати її спектр від звичайної неприязні аж до ворожнечі. Типовими прикладами цього є відверто провокаційні публікації у газетах на зразок «Столичных новостей», де читачеві систематично нав’язують такий «синонімічний ряд»: автохтонність, титульна нація, чистота нації, неприязнь до чужинців...

Посилена фальшивим солідаризмом преси у тиражуванні образливих карикатур безкарність ЗМІ має солідне прикриття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Сьогодні в журналістській практиці ширма для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять. Ось і виходить, що українці — «ксенофоби», яких зневажають на своїй землі…

Людина, яка відчуває глибини рідної культури, закорінена у неї, ніколи не трактуватиме принизливо інших народів та їх надбання. Це відчуття — основа справжньої аргументаційної та поведінкової коректності, суспільної злагоди. І навпаки: зaйди, які зневажили рідну землю, як правило, перетворюють чужу на середовище паразитування. А шлях паразита завжди веде до самознищення.

* * *

Трагічна помилка Заходу

Вацлав КЛАУС

Мультикультуралізм — фальшива ідеологія і трагічна помилка Заходу... Мультикультуралізм — ідеологія, яка каже, що ви повинні емігрувати і відстоювати там свою цивілізацію, групові та етнічні інтереси. Масова міграція виникла як фальшива ідеологія, що є якесь право, загальнолюдське право блукати світом... Таким чином порушуються права корінних жителів.